|
Ходжу, як у воду опущений, Як знятий із хреста. Прийде кобзар засмучений, Заграє, як Боян. Про ту свободну долю, Що чорт її украв, Про вітер, той що в полі, Про річку і про став. Усе мені набридло, Забув про мене світ. Реве у стійлі бидло, У лампі тліє ґніт. Одна лише надія, Ось там, в її вікні, – Біліє її шия, – Прийде, а може й ні. А я насуплю брови, І вкотре розповім, Як їздив на Покрову Стріляти в ліс вовків. Ізнов нам буде добре Вкупочці під калиною, Тріщать у грубі дрова, А я іще докИдаю... Навіщо ти приходиш У мій сумний барліг, І погляд мій відводиш Від зошитів і книг? Навіщо ти щебечеш, Як пташка веснянА? Рятуєш ти мій вечір, Та ніч моя сумна. Як холодно і тісно, Коли тебе нема... Аж ось я чую пісню З сусіднього вікна. І знову полотнію, Як стеля крейдянА, І знов ніяковію, Коли прийде вона. Але чого боятись? Нема чого втрачать! Освідчуватись у коханні – Це не віршІ писать... І що ж мені сказати? Що серце полонила? Що оживила хату? Що сніг на полонинах?
|