|
Кажеш ти: я замкнувсь, збайдужів, охолов. Так: я й буду з тобою такий. Я виковував дух не для ніжних розмов, Не для дружб вів із долею бій. Та і сам ти колись був лихіш і сміліш, Ти по зорях прочитував теж, Що грядущії ночі – темніш і темніш, Що ночам не відміряно меж. І – збулося. Весь світ навкруги здичавів, Маяка мерехтіння нема. І тому, хто на зорі провіщі зорів, Геть нестерпна довкружна пітьма. І тому, хто не знав, що в минулій путі Ще й грядущого ніч вироста, Затуманило серце в знемозі і мсті, Осоруга скривила вуста. Час надії і віри навік нас вража. Я простим і довірливим йшов, І відверта і щира дитяча душа, Як твоя, не лякалась обмов. А тепер з тих надій не шукай і слідів, Геть пощезли туди, де зоря, І до кого душа відкривалась тоді – Одвернутись від того пора. І сама та душа, мов прагнуща весна, Ще не знала, що попіл лиша, – В ворожнечі, в любові згоріла вона, Спопеліла вона, та душа. Залишилось усе, чого вік не зборов, Лиш смутениа ще влада в мені – Бунтувати жіночу невтолену кров, В ній звірині будити вогні. Тож не стукай у двері – не збудешся лих, Не стогни, не благай у юрми: Співчуття не знайдеш в бідних звірів отих, Що колись називались людьми. В маску з криці лице ти своє убери, Поклонись, де священні гроби. Браму раю залізом чатуй до пори, Щоб не вдерлись безтямні раби.
|