|
Чом же ти така зніяковіла Підведи на мене оченя. Ось яка принижена й несміла Стала ти в різкому світлі дня. Не такий і я вже, як бувало, Недоступний, гордий, чистий, злий. Я дивлюсь тепер не так зухвало На нудотний, простий шлях земний. Я не маю права на розправу. Я тобі не в силі дорікнуть За твою стражденну, за лукаву Багатьом жінкам знайому путь. Я ж бо знаю і не від сьогодні, Як зійшло наниз твоє життя, Як ти опинилася в безодні, Краще знаю, аніж твій суддя. Над проваллям по шляху крутому Нас жага погибельна вела; Прагнули ми льоту, а потому – Впасти з висоти й згоріть дотла. Мріяла ти завжди, що останні Спопеляться дні твої й мої, Що дано вмираючим в коханні Всеблаженства бачити краї... Що ж робить, як серце обмануло, Обдурила мрія дорога, І життя безжально шмагонуло Зв’язаним мотуззям батога? Мчить життя, втікає стороною, Вслід за ним печально не дивись, Пригадай, а ти хіба зі мною Не була щасливою колись? Злотне пасмо – не моя омана, – В давньому з’явилося вогні... Вітряна, безбожна, пожадана, Незабутня, ти пробач мені!
|