|
Чом поникла так, зніяковіла? Подивись на мене, як раніш. Ось яка ти стала – помарніла В світлі дня, що ріже, ніби ніж! Я і сам не чистий вже – де дінеш. Недоступність, злість – не по мені. Я дивлюсь добріше й безнадійніш На прості й нудні шляхи землі. Що й казати – я не маю права, Я тобі не в змозі дорікнуть, За твою стражденну і лукаву Суджену жіноцтву темну путь. У твоє життя я зазираю – В інший спосіб долю пізнаю, Краще, аніж судді, те я знаю, Як ти опинилась на краю. Воджені над прірвою, над сказом Час був наш – чи не забула ти? Ми хотіли сіті скинуть разом І летіть, щоб впасти з висоти. Мріяли завжди удвох згоряти, Спопеліти вдвох – і всьому край! Двом дано в обіймах помирати, Бачити навіч блаженний рай. Що поробиш, в сіті заманула Марна мрія, – та бридня кругом, І життя навідліг стьобонуло Грубим і безжальним батогом... Не до нас життю – воно квапливе! Хай брехала мрія – та цвіла. Все-таки, коли-небудь щаслива Ти хіба зі мною не була? Золотинка, кучеринка кожна – Чи не в давньому вилась огні? – Ти – безбожна, пристрасна, порожня, Незабутня, – ти пробач мені!
|