|
Вночі стежжами потайними В жалобнім сяєві зорі Повернуться розп’яті ними, Над ними стануть упирі. І привиди овіють грізні І гадки їхні, і діла, І розповзуться у гнилизні Їх ситі, ще живі тіла, Їх кораблям не відшукати В безодні ржавих якорів! Тобі, священику пузатий, Не дочитать надгробних слів! Вдоволених бридкі обличчя, Навіки щезніть у гробах! Так нам велить доби величчя Й трояндноперстая судьба! Розкутий, скинь гроби в могилу: Тобі – міцніти, їм же – гнить! Все, все – хай стане клубом пилу! Усе хай сонце спопелить!
|