|
Припав я вухом до землі. Я муки криком не порушу. Навіщо причитанням душу Гнітиш безсмертну у імлі! Вставай! Займися і палай! Та молот свій здійми завзято! І, блискавицею розп’ятій, Сутемряві настане край! Я чую, наче риє кріт! Його підземний хриплий голос... Не зволікай. Безсилий колос Під лютим лезом не встоїть... Як зерна, злую землю рий... Чуй серцем, сповненим любові: В їх перемозі випадковій Роїться морок гробовий. Плекай, виношуй здобуття, Пройде весна, і, над здобутим, Розквітне паростя спокуте – Любові світле майбуття.
|