Свято радісне, свято велике, Та не видно зорі із-за хмар. Ти стоїш у метелицю дику, Рідний краю неволі і чвар. За снігами, лісами, степами Я твого не вбачаю лиця. Тільки простір страшний перед нами, Незбагненний, без краю й кінця. Крізь намети ступаючи сині, В утлі сани всідаюся я. Не у пишній ти спиш домовині, Фінська Русе нужденна моя. Там вдаєш богомільну із себе, Там в бабусю обернешся ти. Молитви, передзвін – аж до неба, За хрестами – хрести і хрести... Лиш твій ладан у супір молитві Часом іншим війне – й завмира. Не пісний, не старечий же лик твій З-під московських хустин визира. Крізь свічки, крізь доземні поклони, Єктеньї, єктеньї, єктеньї – Молитов шепотіння в долоні Запломінені щоки твої. Далі, далі... І вітер рвонувся, Над чорнозем летить пустирем... Кущ дорожній під вітром хитнувся, Мов диякон махнув орарем. А вже там, де ріка повновода, Там, де тирса ляга до землі, – Тягне згаром гірким, там свобода, Глухий гомін в далекій далі. Чи то знову там стан половецький, Чи татарський розбійницький креп? Не пожаром то фесок турецьких Дикий знов розгоряється степ? Ні, не видно там княжого стяга, Не шоломами черпають Дон, І вродлива онучка варяга Не кляне половецький полон. Вітер там не кошлатить чуприну, Не ряхтять по степах бунчуки... Там лиш труби і дим без упину, Заводські завивають гудки. Степ і шлях в далечінь небозводу, Тільки вітер та степ і полин... Аж зненацька – громаддя заводу І міста з робітничих хатин. На пустельному обширі дикім, Усе та і не та, що була, Ти новим повернулася ликом, Нові мрії мені принесла. Чорний вугіль – підземний месія, – Чорний вугіль – тут цар і жених. Не страшний, наречена, Росіє, Гомін співів твоїх кам’яних! Стогнуть шахти на дикім просторі, І руда завива на вогні, – То нової Америки зорі Запалали над степом мені!
|