Осінній вечір був. І дощ був невблаганний. Я думав все про те ж, і смуток мій не щез. Коли в мій кабінет, просторий і туманний, Той джентльмен увійшов. За ним – кошлатий пес. Гість сів у крісло, вогнище палало. І пес на килимі розлігся поміж нас. Промовив чемно гість: «Невже вам досі мало? Сір, перед долею скоритися вже час». «Та старість – поверта до юності, до жару...» – Так я почав... та він настійливо урвав: «Вона – все та ж: Лінор шаленого Едгара. Безповоротно. – Що? Тепер я все сказав». І дивно: доля є то радістю, то горем, Але з оцим чужим в вечірній каламут Під діловим таким, давно спокійним зором – Вона простішою постала саме тут... Той джентльмен щез. Зі мною пес незмінно. В лиху годину в нього добрий зір. Поклавши лапу на моє коліно, Мов промовляє пес: «Пора скоритись, сір».
|