Марії Павлівні Івановій Лежить вона в рові нескошенім, Відкриті очі, як в живої, З-під хустки – коси ледь зарошені, В красивої і молодої. Бувало, йшла неспішно, повагом На свист і шум з-за оболоні, Обходила платформу довго, Чекала ревно на пероні. Три ока налетять, хвилюючи – Шарілася і кучер вився: А може, хто з оцих мандруючих Здивується, хто задивився... Вагони йшли у звичній лінії, Скрипіли, шибами дрижали; Мовчали жовтії і синії, В зелених плакали й співали. Хтось сонно позіхав за шторою, Хтось рівно зирив поза штору На сад побляклий за платформою, На неї, на жандарма поруч. Гусар рукою розманіжено На оксамит зіперся мило, Ледь позирнув на неї ніжно, Зирнув – і поїзд в даль сповило. Марнотою дні збігли різною – Юнь не сховаєш від потали. Нудьгою тужною, залізною Свистали дні і серце рвали. Та що – давно вже серце вийнято! Вже стільки віддано поклонів, А поглядів вже стільки ж кинуто В пустельні очі всіх вагонів... Не йдіть з питаннями тверезими, Вам – байдуже, а їй доволі: Любов’ю, брудом чи колесами Роздушена – нестерпні болі.
|