|
В снігу колони пролітають, Єлагін міст, і ліхтарі, І голос тої, хто кохає, І чвал коня, і блиск зорі. Дві тіні в поцілунку злито, Летять санки ген за Неву. Та не ревнуючи, відкрито Беру в полон її – нову. Так, насолода є тужлива В тім, що любов мине, мов сніг. Хто присягатися на диво У давній вірності ще б зміг? Ні, я не першу пригортаю, – В суворій чіткості своїй Уже в покору я не граю І царства не шукаю в ній. Ні, наче формулу відому, Щоразу числю я без слів Мости, каплицю, вітру втому, Безлюддя тихих островів. Я знаю звичай: загорнути Її у хутро на льоту, Рукою стан тонкий відчути І мчати в ночі німоту. До ніжки ніжної, вузької Думки летітимуть мої... Не стріну – знаю – у двобої Я нареченого її. Зі свічкою її до ранку Не жде матуся при вікні, І чоловік із-за фіранки Не ревнуватиме, о ні... Чим ніч минула відсіяла, Чим кличе нинішня в політ, Усе лише – тривання балу, Зі світла в сутінь перехід.
|