|
Гіркими, тужними сльозами Над нами плакала весна. Вогонь ряхтів за комишами, Дражнив баского скакуна... Знов називала деспотичним Ти, віддана мені з тих днів, Як буйновітер злий, зустрічний Твоє обличчя опалив!.. Ти знов даремно і безсило Вогню сахалась, як давно... Та навіть небо шаленіло, Зі мною бувши заодно!.. І стало байдуже, чийого Торкатись пристрасно плеча, В які закутини прожогом Відважно гнати лихача. Дарма, чиї зітхання й губи, Можливо, тут уже й не ти... Лиш скакуна нерівний гупіт, Немов здаля – із висоти... Отак, сп’янівши враз од миті, Ми віддавались знов і знов – У власній згубі гордовиті – Твоїй мінливості, любов! Тепер, коли вже зорі ближчі, Ніж та нестямна ніч тужби, Коли іще незмірно нижче Ти впала як донка ганьби, Коли один з самим собою Я проклинаю денну синь, – Проходить знов переді мною Твоя розвінчана вже тінь... Чи з ласкою? А чи з докором Крізь відчуття жалю слабе? Чи мстиво, з вироком суворим? – Не знаю: я забув тебе.
|