Ми, друзі, таємно ворожі, Глухі, завидющі, чужі, А як би і жити, й трудитись, Не бути б так – ніж на ножі! Що вдієш! Усяк настарався Отрути для свого житла, Всі стіни просякла трутизна. Ніде не притулиш чола! Що вдієш! Зневірились в щасті – І глузд підіймаєм на сміх, І, п’яні, ми з вулиці бачим Руйновища жител своїх! Життя продали ми і дружбу, Лихі марнотратники слів, Що вдієш! Ми шлях розчищаєм Для наших далеких синів! Коли в кропиві під парканом Нещасні кістки зогниють, Який-небудь пізній історик На нас наживеться, мабуть. Ось тільки замучить, проклятий, Ні в чім не повинних дітей Нудними цитатами з текстів І датами наших смертей. Печальна судьба – так сутужно, Так тужно, святечно так жить, І стати здобутком доцента І критиків нових плодить... У свіжий бур’ян з головою – Щоб сон забуття вколисав! Мовчіть, проклятущії книги! Ніколи я вас не писав!
|