1Ріка розкинулась. Тече, сумна, ліниво І миє береги. В степу, де глина жовтого обриву, Стоять сумні стоги. О Русь моя! Жона моя! До болю Нам довга путь лягла, Що, мов стріла татарської неволі, Нас протяла. Ця путь – в степах, ця путь – в журбі, невтішна, В твоїй журбі, о Русь! Хай навіть мла – нічна і зарубіжна – Я не боюсь. Хай ніч. Домчим. Багаттями осяєм Безмежну даль. В диму сяйне священний стяг, ми знаєм, І ханських шабель сталь... І вічний бій! Нам спокій тільки сниться Крізь кров і пил... Летить, летить степами кобилиця І мне ковил... Нема кінця! Мигочуть версти, кручі... Спини, агов! І злякано пливуть важенні тучі, І захід – кров! І захід – кров! Із серця кров струмиться! Плач, серце, плач... І вічний бій! Степами кобилиця Летить ускач! 2Ми удвох над степом в північ стали: Не вернутись, погляд не звести. З-за Непрядви лебеді кричали, Знову й знов кричать із висоти. На путі – горючий білий камінь. За рікою – проклята орда. Світлий стяг над нашими полками Не заграє – бо прийшла біда. До землі схилившись головою, Каже друг: «Гостріть мечі, брати, Щоб недаром битись з татарвою, За священне діло полягти!» Я – не перший воїн, не останній, Край недугу чутиме все більш. Свого друга при обідні ранній, О дружино світла, спом’яни ж! 3В ніч, коли Мамай обліг з ордою І степи, й мости, В темнім полі ми були з Тобою, – А чи знала Ти? Перед Доном темним і зловіщим, Уві млі нічній, В лебединих криках серцем віщим Чув я голос Твій. Княжа рать мов туча йшла шалена В сяєві заграв. Десь там мати билась об стремена – Зойк Не замовкав. В далечі нічні кружляли птиці, Колами пливли. А над Руссю тихі зоряниці Князя стерегли. Орлій клекіт над татарським станом Віщував біду, А Непрядва вбралася туманом, Мов княжна в фату. І з туманом, де Непрядва спляча, В сумі самоти, В одязі, що світло лив неначе, Йшла до мене ти. Сріблом хвилі ти сяйнула другу На стальнім мечі. Освіжила в куряві кольчугу На моїм плечі. А уранці, як здвигнулось чорне Хмарище орди, На щиті Твій лик нерукотворний Сяяв назавжди. 4І знов з віковою журбою Пригнувся ковил до землі. І знов за тією ж рікою Ти кличеш мене уві млі... Промчали, пропали навіки Степних кобилиць табуни, Розв’язані пристрасті дикі, Де місяць ущербний війни. І я з віковою журбою, Під місяцем, вовче, як ти, Не знаю, що діять з собою, Куди за тобою іти! Гортанні я слухаю кличі І крики суремні татар, І бачу над Руссю, у січі, Широкий і тихий пожар. З журбою, що вже нестерпуча, Гасаю на білім коні... Спливає за тучею туча В імлистій нічній вишині. Здіймаються світлії мислі В розтерзанім серці моїм, І падають світлії мислі, Згорівши в чаду вогнянім... «Явись, моє дивнеє диво! Буть світлим мене ти навчи!» Здіймається огиря грива... За вітром волають мечі... 5
І знов над полем Куликовим Зійшла й розпалася імла І, наче хмарищем грозовим, Грядущий день заволокла. За непробудним онімінням, За млою в далях степових Не чути битви гримкотіння, Не видно блискавок грізнйх. Та пізнаю тебе, начало Високих, бунтівливих днів! Над вражим станом, як бувало, – І плеск, і сурми лебедів. Не може серце жить спокоєм, Недаром хмарища зійшлись. Мечі тяжкі, мов перед боєм. Тепер твій час настав. – Молись!
|