|
Сумний паноптикум відкрито. І рік, і два, і третій йде – Юрбою п’яно і несито Ми спішимо... Цариця жде. В скляній труні вона безмовно Лежить – не мертва й не жива, Про неї плещуть безсоромно, І хтивий шепіт не вгава. Вона розкинулась ліниво – Навік забуть, навік заснуть... Змія ледь чутно, неквапливо Їй воскову цілує грудь... Я салі, ганебний і продажний, – Синці круг віч все скажуть враз, – Дивлюсь на профіль цей поважний, На віск, відкритий напоказ... Тебе хто хоче розглядає, Та, коли б ти в труні була, Не раз я вчув би, як зітхає Гордливих вуст твоїх зола: «Кадіть мені. Квітки розсипте. Я у стопам’ятних віках Була царицею Єгипту, Тепер – я віск. Я тлін. Я прах». «Царице! Ти заполонила! В Єгипті був я за раба, А нині доля насудила: Поет і цар – моя судьба! Чи бачиш в мертвому спокої – Тобою Русь, як Рим, хмільна! Вже я і Цезар – рівні двоє, Бо доля нам в віках – одна!» Замовк. Дивлюсь. Вона не чує. Та дихає, немов жива, Легкий серпанок ледь хвилює... І тихі чуються слова: «Тоді я вивергала грози. Тепер, пекучіше за всіх, – У п’яного поета – сльози, У п’яної повії – сміх».
|