|
Я виходжу на шляхи осінні, Пружні віти рвучко вігер гне. Скрізь на пагорбах лягло каміння, Ген жовтіє глинище масне. Розгулялась осінь по долині, Аж розкрила цвинтарі землі, Та по селах пломінь горобини Подорожнім світить уві млі. Сміх веселий мій танцює, грає, І дзвенить, і вже в кущах пропав! Вдалині мені заклично має Вишитий, яскравий твій рукав. Хто мене підбив на путь знайому, Усміхнувся у вікно тюрми? Може, той, хто вік не має дому, Той жебрак, що все співа псалми? Ні, я сам рушаю в путь незнану, Буде хай земля мені легка! Я Русі почую пісню п’яну І засну під стріхою шинка. І свою недолю знов побачу, Бо втопив я юність у хмелю... Я над сумом нив твоїх заплачу І навік твій простір полюблю... Скільки гине юних і відважних, Не навчившися любить... Прихисти у далях неосяжних! Як без тебе плакати і жить!
|