|
На веснянім шляху в теремок Перелітний вітрець зняв шумок, Пролунав золотий голосок. Постояла при ганку вона, Пошукавши, де клямка дверна, І очей не звела, боязна. І пішла тоді в синяву даль, Де димком повилась красноталь, Де струміла над лісом печаль. Там – у колі далеких беріз – Гнув дідище обіддя коліс І угледів її крізь рогіз. Загукав, застрибавши на пні: «Ти, красуне, у тиші та сні Зажурилась, мабуть, по мені!» За скарлючені пальці взялась, З бородищем зеленим сплелась І з туманом увись піднялась. Так вони кружеляють смерком, Так сумують собі потайком, Так вінчалась весна з відьмаком.
|