|
Я в далекому скиті живу Сам-один в листопадові дні. І виходжу на гать річкову, І на квіти дивлюсь водяні. Ось воно – пречування зими: Тиша білих дзвіниць угорі... Та, що нині читала псалми, – Та черниця помре на зорі. Виднокрай безберегий ушир Надто радісну вість воскреша: Накотився, покривши Псалтир, – І в сторінках лишилась душа. Як свіча, догоряла вона, Круг обличчя всміхалась печаль. Долітали слова од вікна, Прозирала за вікнами даль. Плинуть білі дві квітки кружка – І легка оця матовість рук... Мені діва прозора близька В час осінніх злотистих розлук... Так я в скиті далекім живу І не відаю щастю границь. Мрію в тиші. І, мов наяву, Мрія зводить для мене Царицю.
|