|
Ніхто не скаже: я блаженний. Уклін мій низько, обрис вниз. Мене не кличе тут ігумен Вночі на строгий свій поріг. Сумним я браттям – брат зразковий, І рясу чорну я несу, Коли я вранці знов ходою Змітаю з трав блідих росу. Підходячи до всіх ікон цих, Суворий і смиренний брат, Я б’ю поклони, поклонившись, Творю обряди, знов обряд. Хто зрозуміє, і хто взнає, Що ти сказала: ти мовчи... Що віск душі блаженно тане На ярім вогнищі свічі... І що молитв мені не треба, Коли ти ходиш близ ріки, Де тих монастирів віки, У цій хустині просто неба. Що знов – мене квітчастим хмелем, Безумством захопила ти, І загубив я лік неділям Моїй злочинній тій красі.
|