|
І знов з віковою печаллю Цілує вітри́ ковила́. І знову туманною ранню Ти кличеш мене звіддаля. Умчався, пропавши навіки, Табун степових кобилиць, Розв’язані пристрасті дикі Вогнем вікових небилиць. І я з віковою печаллю У спогадах падаю ниць, І музику чую вінчальну, Стривожений крик лебедиць. Вслухаюсь до рокоту сі́чі І трубного крику татар; Я бачу над Руссю одвічний Широкий і тихий пожар. Охоплений сумом могучим, Лечу я на білім коні... І вільні стрічаються тучі У млистій нічній вишині. Здимаються думи досвітні І кличуть до світла мене, Та падають помисли світлі, Бо спалені темним вогнем... «Явись, о небачене диво! Як світлу служити навчи!» І кінська здимається грива... За вітром взивають мечі...
|