|
З петроградським дощем під мовчання ікон На війну відправлявсь ешелон. Без кінця – взвод за взводом і штик за штиком – Набивавсь за вагоном вагон. Потяг все поглинав: мирні думи і дні, Біль розлук і тривоги душі, Силу, юність, надії... А десь вдалині Вже збирались криваві дощі. І співали, як можуть, Варяга одні, Інші – та́кож не в лад – Єрмака, І кричали «ура», і всміхались вони, І тихенько хрестилась рука. Раптом з вітром злетів опадаючий лист, Розгойдавшись, ліхтар замигав, І під чорною тучею жвавий горніст До відправлення кинув сигнал. І воєнною славою бризнув ріжок, І закралась тривога в серця. Гуркотіння коліс і охриплий свисток Заглушили «ура» без кінця. Потяг зник у імлі, хлинув дощ як з відра, І промокла душа до нутра, А з полів дощових все лунало «ура», Грізним кличем звучало: «пора»! Ні, було нам не сумно, було нам не жаль, Ми рубили всю жалість з плеча. Це – незламна, тверда, загартована сталь, Чи потрібна їй наша печаль? Стогін серця – його заглушає пожар, Тупіт ко́ней, вогонь зі стволів. Сум – його застеляє отруєний пар З галиційських кривавих полів...
|