|
Люблю Тебе, Ангел-Хранитель в імлі. В імлі, що зі мною весь час на землі. За те, що мені наречена була, Що ти таємницю мою узяла. Що ніч нас з’єднала, таємна, гірка, Що ти – наречена, сестра і дочка. За те, що судилось нам довге життя, О, навіть за наше сімейне буття! За пута мої і закляття твої, За те, що над нами – прокляття сім’ї. За те, що не любиш того, що люблю, За те, що сумую – за вбогих молю, За те, що не можемо в злагоді жить, За те, що і хочу, й не смію я вбить – Помститися ницим, що гасять вогні, Ворожим народу моєму й мені! Хто вільних і сильних у тюрми замкнув, Вогонь мій зневажив і правду забув. Хто хоче купити мій день і пісні, Собачу покірність накинуть мені... За те, що слабкий я, що кволий мій гнів, Що предки мої – покоління рабів, Трутизною ніжності вбита душа, Ніколи рука не підніме ножа... Та люблю я Тебе і за слабкість мою, За долю гірку і за силу Твою. Що залите свинцем, спопеліле в огні, – Того вже ніхто не розірве, о ні! З Тобою світання колись я зустрів, З Тобою в безодні я зір утопив. Було нам подвійне веління судьби: Ми – душі розкуті! Ми – люті раби! Скоряйся! Дерзай! Відійди! Не лишай! В огні чи в пітьмі виднокрай? Хто кличе? Хто плаче? Куди нам іти? Навіки удвох – до якої мети? Воскреснути? Згинути? Смерть осягти?
|