Ніколи ти моя і нічия не будеш. От що манило так крізь літ печальних лет, Крізь прірву марних днів, тягар яких не збудеш, І ось чому я твій – прихильник і поет! Тут є страшна печать знедоленості жінки. За чарами – її збагнуть не стане сил, Там дикий сплав світів, де Всесвіту частинка Ридає і творить гармонію світил. Ось захват мій і страх у тій вечірній залі. Ось, бідна ти, чому в душі за тебе щем! І очі ось чиї так дивно проводжали, Не знаючи мене, не люблячи іще! Сама собі закон – летиш, летиш ти мимо, Десь до чужих сузірь, не знаючи орбіт, А світ оцей тобі – лиш бура хмарка диму, Де щось пече, болить, співає і горить! І у заграві цій – твоя шалена жвавість... Все – музика: ні зрад, ні щастя, ні імен... В мелодії одній звучать і сум, і радість, Та я люблю тебе: я сам такий, Кармен.
|