|
Так, нічиєю ти й моєю вік не будеш. І це крізь прірву літ мій надихало лет, Крізь прірву марних днів, що їх тепер не збудеш, І ось чому я твій поклонник і поет. Тут – знак зневаженої жінки, жах і кпини За вроду неземну – збагнуть немає сил. Там – сплав світів, душі вселенської частина Ридає болісно в гармонії світил. Ось – захват мій, мій страх в той вечір в пітьмі зали. Ось, бідна, смутки чом за тебе облягли. Ось очі, що мене так дивно проводжали, – Ще ж не могли любить, не знали, не кляли. Сама собі закон – летиш, летиш ти мимо, В сузір’я інші – вільний твій політ, І світ оцей тобі – лиш клуб вогненний диму, Де щось пече й горить, співає і болить. І в заграві його – твої літа бурхливі, Ні щастя, ані зрад; світ – чистий і ясний! І радість і журба в однім злились мотиві. Та я люблю тебе, Кармен: я сам такий.
|