|
Я йшов в пітьмі дощевій ночі, в старому домі, край вікна, впізнав зажурені ті очі моїх скорбот. В сльозах, одна. Вона дивилась в даль похмуру... Я милувався без кінця, неначе молодість минулу у рисах взнав, її лиця. Підняла очі. Серце стисло, вогонь потух і знов світло. А мокрий ранок стукнув близько, у позабуте її скло.
|