|
Прискакала степом диким на вогненному коні. Запалила тишу криком: «Дай любов свою мені!». Де промчала – попелище. Має жахом у вікні. Так і кличе, так і свище на вогненному коні. «А, не хочеш? Ну то з Богом!» – і пришпорила коня – по степах і по дорогах полетіла навмання. Не мене ти любиш, Младо, сестро навісних вітрів, – любиш ночі темну владу і кривавий блиск вогнів. І в степах, серед туману, страх несе твоя краса, бо палає біля стану сплутана руда коса.
|