|
Як день, ясна й незрозуміла, Вся – яв, і – як обривок сну, Вона заводить мову зрілу, І вслід за нею шле весну. Ось тут присяде й плеще різне. Мене дражнити – їй зрідні: Кивне – і таїни, і звісне – Про вихори в її вогні. Та я не прислухаюсь строго В її поривчасті слова, Слідкую, як росте тривога В блиску очей і в дрож в плечах. Коли ж дійде до серця мова, Духи сп’янять – аж до душі, І я влюблюся в очі знову Весняним вітром, як в вірші, – Холодне виблисне зап’ястя, І, мові – зась, вона сама Вже стверджує, що в силі пристрасть Не варта холоду ума!..
|