|
Гра така: обережно ввійти, Щоб увагу приспати людей, І зіницями здобич знайти, Вибрати – саме ця чи оцей. І яка б нечутлива була Та людина – джигун, самолюб – Тінь здригнеться у кутику губ, І відчує, як гусне імла. Інший – зразу усе це збагне, І здригнуться і плечі, й рука; Озирнеться – лиш пустка така, Що аж хвилями тугу жене. Тим то погляд невловний страшний, Що його неможливо знайти; Чуєш ти, та не відаєш ти, Хто націлив свій зір крижаний. Не кохання, не мста і не зиск; Тільки – гра, наче ігри дітей: І у кожному гурті людей Є таємний зіркий василіск. Так буває між сотень очей, І чому? – ти ніяк не збагнеш, Що собою ти йдеш до людей Й не собою від них відійдеш. Око добре є, око є зле, їхній струмінь сховати б у пил: Надто в кожному з нас немале Плетиво ще незміряних сил... О, журбо! Через тисячу літ Дна душі не дістанемось ми: Всіх планет ми почуєм політ І заховані в тиші громи... Поки що – в незнанні ми живем, Підставляєм забрало слабе, Наче діти, ми граєм з вогнем, Обпікаєм людей і себе...
|