|
За містом безлюдний квартал розроставсь. Болотяний грунт там, і хитко. Жили там поети, і кожний старавсь Свою показати, скрізь, пиху. Даремно і день світлолиций вставав Над цим закоснілим болотом: Там мешканець, кожний, свій день віддавав Вині й запопадним роботам. Коли напивалися, в дружбі клялись, Плескали цинічно і пряно. На ранок нудило. А потім, дивись, Трудилися тупо й старанно. А потім вилазили з будок, як пси, Дивились, як море палало. Як справжні знавці золотої коси Прохожої – в борг чарувались. Розніжаться – мріють про вік золотий, Редакторів лаяли дружно. І плакали гірко на квітку – в запій, На хмарку перлинну – за мужність... Жили так поети. Читач мій і друг! На рівні? – ніхто не паплюжить Щоденних твоїх і безсилих потуг, Твоєї світної калюжі. Ні, милий читач, і мій критик сліпий! Поетові все в світі важне: І коси, і хмарки, і вік золотий, Тобі оце все недосяжне!.. Ти радий дружиною будеш, собі – У конституції куцій, А ось у поета – всесвітній запій, І мало йому конституцій! Нехай я під плотом умру, як той пес, Життя нехай в землю втоптало, – Я вірю: то бог мене снігом заніс, То хуга мене цілувала!
|