|
Де звівся за містом пустельний квартал, Земля де болотяна й клята, Жили там поети – і кожен картав Пихою гордливою брата. Даремно і день свій сяйливий сувій У смутку розмотував душно, А житель боліт день офірував свій Вину і труду відчайдушно. Коли напивались, клялись кожен крок, Верзли щось цинічно і пряно. Блювали на ранок. І знов на замок – Трудилися тупо й старанно. А потім повзли із конур, наче пси, На море дивилися мрійно. І золоту кожної дівич-коси Здавались в полон професійно. Розніжено снили про вік золотий, Кляли видавців без упину, Сльозами обмивши листочок малий І кожну хмарину-перлину. Жили так поети. Читачу, поглянь! Гадаєш, ти з іншої плоті? А що із нікчемних твоїх силкувань В щоденнім міщанськім болоті? Ні, милий читачу, ти – критик сліпий, Принаймні в поетовім серці – І коси, і хмарка, ще й вік золотий, Тобі ж недосяжне усе це!.. Дружина і ти – у вас курячий літ. Душа – в конституції куцій. Поет коли п’є, то вже п’є на весь світ, І мало йому конституцій! Нехай, мовби пес, під парканом я здох, Життям перетоптана мрія, – Я вірю: то снігом сповив мене бог, Мене цілувала завія!
|