|
За містом постав чудернацький квартал У місці багнистім, пустельнім. Жили там поети і кожен стрічав Колегу із усміхом зверхнім. Даремно і день сонцесяйний вставав Над цим сумовитим болотом; Бо кожен із мешканців тільки і знав – Вино і безтямну роботу. У дружбі клялись, напиваючись впень, Базікали п’яно й цинічно. На ранок їх рвало. Затим цілий день Вершили свій труд поетичний. Надвечір вилазили з будок, як пси, Дивились, як море горіло. І кожній зустрічній злотавій косі Втішались дотепно і вміло. Розніжившись, снили про вік золотий, Кляли видавців одностайно. Крізь сльози всміхалися квіткці малій, Хмаринці в блакиті безкрайній. Так жили поети. Не гірше, ніж ти Шановний читачу, мій друже Не гірш обивательської суєти, Твоєї мілкої калюжі. Ні, любий читачу, мій критик сліпий, Бо є у поета, одначе, Хмаринки, і коси, і вік золотий, А ти цього навіть не бачиш. Радієш собі і дружині своїй, Та ще конституції куцій, А ось у поета – всесвітній запій, І мало йому конституцій. Нехай я помру, під парканом, як пес, Хай доля у землю втоптала, Я вірю: то бог мене снігом заніс, То хуга меня цілувала!
|