|
Я пам’ятаю довгі муки: Ніч дотлівала в синім склі; Її в заломі стерплі руки Ледь мріли в світанковій млі. Усе життя, віджите марно, Гнітило, жалило, мов гань. А там, зростаючи примарно, День оголив овали бань; І все жвавіше цокотіли Надворі кроки в лад хвилин; І розбігались, ряботіли В калюжах кола від краплин; І все тяглось, тяглось, тяглося... І ранок, як питання, ріс; І ні до чого не звелося По ярій зливі щедрих сліз.
|