|
Ясна, як день, незрозуміла, Хоч – наяву, та – мов зі сну, Вона говорить так уміло, Й за нею – бачу я весну. То сяде, щось розповідає. Неначе каже: «Подражню!» І натякає: кожен знає Таємний зміст її вогню. Та я, вслухаючись не строго У рвучкість голосу, опріч, Спостерігаю, як тривога Бринить в очах й дрижанні пліч. Слова дійдуть до серця й врешті Сп’янію від парфумів лиш І закохаюсь в очі, плечі, Немов у вітер чи у вірш, – Зап’ястям холодно враз блисне І перерве себе сама Та переконує, що пристрасть – Ніщо у холоді ума!..
|