Як день сія, незрозуміла
і наяву, в уривках сну,
Вона, як мова лине вміла,
Вона пробуджує весну.

Ось тут присяде й теревенить,
Та ще і дразнить залюбки,
І натякає достеменно
Нам про вогонь її жаркий!

І хоч слухач я несуворий,
Та мова так її рвучка,
Що починається тривога
В дрижанні плеч. О, блиск в очах!

Коли ж дійде до серця мова,
І я сп’янію від парфум...
Я закохаюсь в неї знову,
Як в теплий вечір й віршів сум.

Знов заблищить її зап’ястя,
Замовкне, ніби все мине...
Для неї пристрасть – то нещастя,
Холодний розум – головне!
Володимир Туленко2016