Як день сія, незрозуміла і наяву, в уривках сну, Вона, як мова лине вміла, Вона пробуджує весну. Ось тут присяде й теревенить, Та ще і дразнить залюбки, І натякає достеменно Нам про вогонь її жаркий! І хоч слухач я несуворий, Та мова так її рвучка, Що починається тривога В дрижанні плеч. О, блиск в очах! Коли ж дійде до серця мова, І я сп’янію від парфум... Я закохаюсь в неї знову, Як в теплий вечір й віршів сум. Знов заблищить її зап’ястя, Замовкне, ніби все мине... Для неї пристрасть – то нещастя, Холодний розум – головне!
|