|
Як важко мертв’яку серед людей Живим та пристрастим скидатись, Бо треба у суспільство вже втиратись, Ховаючи кістковий лязкіт цей... Живі ж бо сплять. Мертв’як встає із гробу, І в банк іде, і в суд іде, в сенат... Чим ніч біліша, тим чорніше злоба, І пера тріумфуючи риплять. Мертв’як день цілий доповідь складає, Прийом він вже закінчив, та і от – Шепоче потайки, і жопою виляє, Коли скабрезний травить анекдот. Вже вечір... Дощ дрібний заляпав брудом І перехожих, і будинки всі. Мертв’як огидним і надалі буде, Він містом мчить в старенькому таксі. В багатолюдну залу, де колони, Прийде мертв’як, одягши стильний фрак, Йому усмішку дасть, як чемпіону Хазяйка гуска, й чоловік – гусак! Він притомився від нудьги та муки, А брязкіт косний музикою вб’ють. Він, наче приятель, потисне руки, Бо він живим вважатись хоче буть. Біля колони стрінеться очима Із подружкою, що також мертв’як. У них розмова, ніби світська, лине Де діалог відбудеться ось так: «Стомились, друже, я – не я в цій залі» – «Стомилися, холодна ж бо труна» – «Опівночі» – «Та ви не танцювали З NN. А в вас закохана вона...» А там NN вже поглядом пристасним Його, його шукає, лиш його! Бурує кров, лице дівча прикрасне В безглуздім захваті від нього знов. Шепече він дурню, бо то є звично, Живих би ці слова взяли в полон. Він бачить, як порозовіло личко, І плечики рожеві в унісон. Як зазвичай, несе отруту просто, Не так як тут, із злістю мовить він, «Який розумник, він такий один!» У вухах лиш чужинський дивний дзвін. То кості брякають об кості...
|