|
Білий кінь ледь ступає в утомі своїй, Там де бриж неосяжна лягла. Хай же схима болотна дає супокій, І ночівлю – зелена імла! Смуга стрічки Твоєї мій зір червонить, Змійовик по ногах мене б’є. Голоси величають з гірської луни Золоте повечір’я Твоє. З неживим нареченим сховалася Ти, З душогубом, що землю палив. Крізь ялини Твій промінь прощальний летить, Мерехтить твоя тиша з полів. Я з тобою – навік, не залишу повік, І осінню свободу віддам, Де дрімає вода серед темних ровів, Закриваючи браму шаленим ключам. О, Володарко днів! Яра стрічка твоя Оповила небес лазурове вікно. Впізнаю Твою ніжність, Другине моя – Осяянних боліт давнино.
|