|
Все, що було, – і досі миле. Не прагнув кращого. Й не мав. О серце, скільки ти любило! О розум, скільки ти палав! І хоч щасливі дні, хоч муки – Все має невимовний слід – У хвилях пристрасті, чи скуки Душі не припинявся зліт. І ти, кого новим я мучив, Пробач мені. Нам бути – вдвох. Всього, що в слові не озвучив, В тобі живуче – бачить Бог. Уважні наглядають очі. І серця стогін не збагнуть. А я в зимовій темній ночі Правдиву відкриваю путь.
|