|
Що тлінне, що мина всякденно, – Все поховала ти в віках. Ти, мов дитина, спиш, Равенно, В німої вічності в руках. Раби вже більш крізь римську браму Мозаїк не везуть сюди, І меркне позолота храму – Пишноти давньої сліди. Волога не втамує спраги Похмурих стін, склепінь гробниць, Де зеленіють саркофаги Ченців блаженних і цариць. Притихли ці гробові зали, І віє холодом поріг, Щоби, проснувшись, погляд Галли Каміння пропекти не зміг. Кривавих чвар тривоги й біди Поглинув час і слід зітер, Щоби, воскресши, глас Плакіди Не нагадав про них тепер. Далеко відступило море, Троянди облягають мур, Щоб в темнім гробі Теодоріх Не снив про шал життєвих бур. І все – гроби: діла людини, І виноградники, й доми. Лиш урочиста мідь ла-тини Лунає з плит, мов спів сурми, Лиш очі лагідні і пильні Дівчат равеннських криють сум За тим, що зграї хвиль свавільні Відбігли геть і змовк їх шум, Лише, являючись долинам, Задивлена у плин століть, Тінь Данта з профілем орлиним Нове Життя мені вістить.
|