|
Осінь пізня. Блакить небосхилу І просвітлений тишею ліс. Прилягла русалка знесилено, Де над ставом берег навис. Низько стелються млисті пасмуги, Никне тінню в імлі куга. Жовтий лист шурхотить і пасмами На зелені коси ляга. На далеких узліссях заблукано Місяць ходить, ледве чутно хрускотить, Та, зеленими вузлами заплутана, Не дише вона й не спить. Спокій ніби застиг, зачарований, Втамувавсь невимовний біль, І пролився, холодом скований, Дзвін годин над роздоллям піль.
|