|
Не забуду ніколи (чи був він – цей вечір?), Не забуду: пожежа зорі Вже спалила поблідлих небес порожнечу, І на жовтій зорі – ліхтарі. Я сидів при вікні в переповненім залі, Скрипки співи вели там свої. Я послав тобі чорну троянду в бокалі Золотого, як небо, аї. Я зустрів і бентежно, й зухвало, і просто Гордий погляд, мов приязні знак. Ти навмисно сказала супутнику гостро: «Ось і цей закохався, дивак».. Задзвеніли одразу у відповідь струни, Заспівали нестямно смички... Та зі мною була гордуванням ти юним, Ледь помітним тремтінням руки... Ти, мов злякана птиця, стенулась, метнулась, Ти пройшла, ніби сон мій легкий... І зітхнули парфуми, і вії здригнулись, Шепотінням зайшлися шовки. Та мені зі свічад ти все погляди слала І волала беззвучно: «Візьми!» А намисто бряжчало, циганка кричала, Про кохання вищала до тьми.
|