|
Не забуду ніколи (він був, чи приснився, Дивний вечір): латунню зорі На блідих небесах захід сонця розлився, І на жовтій зорі – ліхтарі. Я сидів край вікна в переповненій залі, Де здіймали смички скрипалі. Я послав тобі чорну троянду в бокалі Золотого, як небо, аі. Ти поглянула гордо. Зустрівши зухвало Погляд твій, я кивком привітавсь. Кавалеру своєму навмисне недбало Ти сказала: «І цей закохавсь». І у відповідь голосно грянули струни, Вас немов би вітаючи з ним... Та була ти зі мною єством своїм юним, І презирством своїм показним. Ти рвонулася рухом підбитої птиці, Промайнула, як помах руки... І зітхнули духи, розчинились зіниці, Затремтіли тривожно шовки. Та з настінних дзеркал ти до мене звертала Погляд свій і гукала: «Агов!...» А намисто бренчало, циганка співала – Верещала зорі про любов.
|