1Я потріскані скелі ламаю, Коли їх оголяє відплив. І віслюк мій насилу тягає Всі ті брили, що я навалив. Ми несемо їх ген аж до колій, В купу скинем – і знову у путь. Ледве-ледве бредемо поволі – Наші ноги з утоми гудуть. І кричить мій віслюк, бо радіє, Що іде впорожні хоч назад. А при самій дорозі темніє Прохолодний і тінявий сад. З-за високих стовпів огорожі Розлягається спів солов’їв, Задивляються в очі нам рожі, Чути шепіт листків і струмків. Крик осла мого знову лунає Біля брами, що кличе в той сад, А в саду хтось тихенько співає І сміється думкам моїм в лад. І тону я в бентежному співі, Й, підганяючи злегка осла, Бачу: скелі, від спеки аж сиві, Огортає блакитна імла. 2День спекотний уже догоряє, З лісу крадеться морок ночей, Бідолашний віслюк подивляє: «Що, мій пане, задумався, гей!» Може, розум від спеки розтанув, Може, ясності вже не стає, – Та пече мені прикро, як рана, Те життя, що моє й не моє... І чого в цій хатині убогій Я, знедолений, мрію і жду, І повторюю спів до знемоги, Що бринить в солов’їнім саду? Не долинуть життєві завії В цей захищений мурами сад, В синій сутіні сукня біліє З-за високих і різьблених грат. І щодня у вечірнім тумані Я минаю і сад той, і дім, І, легенька, вона мене манить, Кличе співом, кружлянням своїм. І в закличному співі й кружлянні Щось забуте я знову ловлю, Знов зітхання люблю та блукання, Огорожі незрушність люблю. 3Натомився віслюк, спочиває, Лом валяється ген на піску, А хазяїн бентежний блукає, Млу шукає – далеку? близьку? І знайома, порожня, камінна, Та сьогодні – таємна та путь Упирається в сад солов’їний, У блакитну його каламуть. І триває безвихідь блукання В нескінченному плині годин, А троянди колючі ще зрання Звисли в росах з високих жердин. Нагорода чи кара чекає, Як з дороги свавільно зійду? І чи можна – я так і не знаю – В солов’їнім побути саду? Вже минулого – як не існує, Вже майбутньої праці не жду: Гостем бажаним – серце віщує – Буду я в солов’їнім саду. 4Правду серце мені говорило, Огорожа була не страшна. Я не стукав – сама відчинила Зачаровану браму вона. Там струмки між лілей струменіли І пісні дзюркотіли свої, Дивним співом мене полонили, Душу в бран узяли солов’ї. Край чужий невідомого щастя Ті обійми розкрили мені, І дзвінкіше спадали зап’ястя, Ніж в моєму убогому сні. І сп’янило вино золотисте, І вогонь золотий опалив, І забув я про путь кам’янисту І про друга, що брили носив. 5Хай від лиха земного сховала Огорожа висока й міцна, – Хвиль морських переможну навалу Солов’їна не спинить весна! І вступила у співи тривога, Поклик хвилі мені принесла... І – видіння: далека дорога, Де віслюк мій в утомі чвала... І в імлі запашній та гарячій, Обійнявши мене у журбі, Все питає вона, ледь не плаче: «Що, коханий, що сталось тобі?» Та в імлу задивившись тужливо, Як востаннє, блаженство п’ючи, Я далекого шуму припливу Вже не можу не чути вночі. 6Сон мене на світанні покинув: Промайнули нелічені дні!.. Усміхалась вона, мов дитина, – Мабуть, бачить мене уві сні. Як у присмерку ранньої рані Лик її від кохання розцвів!.. Та, почувши і грім, і зітхання, Я вже знав, що надходить приплив. То блакитне вікно розчахнулось, – І крізь дихання хвиль грозове Наяву мені раптом почулось: Мій віслюк мене жалібно зве. Крик, неначе віщуючи лихо, Краяв душу, як стогін, мені. Я вікно зачинив тоді стиха – Зоставайся в казковому сні... Та, коли я спускався з горожі, – Потривожив суцвіття ясне, І, мов руки, колючі ті рожі Не пускали, хапали мене. 7Путь, де знав я заглибнику кожну, – Кам’яниста, і довга, й тяжка. Я ступаю на берег порожній, Де колись я лишив віслюка. Може, я заблукав у тумані? Може, хтось напускає ману? Ні, кущі ті давно мені знані, Пам’ятаю цю скелю сумну... Де ж мій дім? – Послизнувшись на ріні, Я спіткнувся об кинутий лом. Він, іржавий, лежав під камінням, Затягло його мокрим піском... Розмахнувшися рухом знайомим (Та невже це ще й досі – вві сні?..), Вдарив я заіржавленим ломом У розтрісканий камінь на дні... Раптом звідти, де спрути сіріли І в щілині схитнулися враз, Краб угору подерся щосили, Став шукати до берега лаз. Я посунувся – він же підвівся, Клешні грізно розкрив і підняв, Але тут з іншим крабом зустрівся, З ним побився – і слід їх пропав. А по стежці, утоптаній мною, Де хатина раніше була, Вже новий робітник до прибою Брів, чужого ведучи осла.
|