1


Я потріскані скелі ламаю,
Коли їх оголяє відплив.
І віслюк мій насилу тягає
Всі ті брили, що я навалив.

Ми несемо їх ген аж до колій,
В купу скинем – і знову у путь.
Ледве-ледве бредемо поволі –
Наші ноги з утоми гудуть.

І кричить мій віслюк, бо радіє,
Що іде впорожні хоч назад.
А при самій дорозі темніє
Прохолодний і тінявий сад.

З-за високих стовпів огорожі
Розлягається спів солов’їв,
Задивляються в очі нам рожі,
Чути шепіт листків і струмків.

Крик осла мого знову лунає
Біля брами, що кличе в той сад,
А в саду хтось тихенько співає
І сміється думкам моїм в лад.

І тону я в бентежному співі,
Й, підганяючи злегка осла,
Бачу: скелі, від спеки аж сиві,
Огортає блакитна імла.

2


День спекотний уже догоряє,
З лісу крадеться морок ночей,
Бідолашний віслюк подивляє:
«Що, мій пане, задумався, гей!»

Може, розум від спеки розтанув,
Може, ясності вже не стає, –
Та пече мені прикро, як рана,
Те життя, що моє й не моє...

І чого в цій хатині убогій
Я, знедолений, мрію і жду,
І повторюю спів до знемоги,
Що бринить в солов’їнім саду?

Не долинуть життєві завії
В цей захищений мурами сад,
В синій сутіні сукня біліє
З-за високих і різьблених грат.

І щодня у вечірнім тумані
Я минаю і сад той, і дім,
І, легенька, вона мене манить,
Кличе співом, кружлянням своїм.

І в закличному співі й кружлянні
Щось забуте я знову ловлю,
Знов зітхання люблю та блукання,
Огорожі незрушність люблю.

3


Натомився віслюк, спочиває,
Лом валяється ген на піску,
А хазяїн бентежний блукає,
Млу шукає – далеку? близьку?

І знайома, порожня, камінна,
Та сьогодні – таємна та путь
Упирається в сад солов’їний,
У блакитну його каламуть.

І триває безвихідь блукання
В нескінченному плині годин,
А троянди колючі ще зрання
Звисли в росах з високих жердин.

Нагорода чи кара чекає,
Як з дороги свавільно зійду?
І чи можна – я так і не знаю –
В солов’їнім побути саду?

Вже минулого – як не існує,
Вже майбутньої праці не жду:
Гостем бажаним – серце віщує –
Буду я в солов’їнім саду.

4


Правду серце мені говорило,
Огорожа була не страшна.
Я не стукав – сама відчинила
Зачаровану браму вона.

Там струмки між лілей струменіли
І пісні дзюркотіли свої,
Дивним співом мене полонили,
Душу в бран узяли солов’ї.

Край чужий невідомого щастя
Ті обійми розкрили мені,
І дзвінкіше спадали зап’ястя,
Ніж в моєму убогому сні.

І сп’янило вино золотисте,
І вогонь золотий опалив,
І забув я про путь кам’янисту
І про друга, що брили носив.

5


Хай від лиха земного сховала
Огорожа висока й міцна, –
Хвиль морських переможну навалу
Солов’їна не спинить весна!

І вступила у співи тривога,
Поклик хвилі мені принесла...
І – видіння: далека дорога,
Де віслюк мій в утомі чвала...

І в імлі запашній та гарячій,
Обійнявши мене у журбі,
Все питає вона, ледь не плаче:
«Що, коханий, що сталось тобі?»

Та в імлу задивившись тужливо,
Як востаннє, блаженство п’ючи,
Я далекого шуму припливу
Вже не можу не чути вночі.

6


Сон мене на світанні покинув:
Промайнули нелічені дні!..
Усміхалась вона, мов дитина, –
Мабуть, бачить мене уві сні.

Як у присмерку ранньої рані
Лик її від кохання розцвів!..
Та, почувши і грім, і зітхання,
Я вже знав, що надходить приплив.

То блакитне вікно розчахнулось, –
І крізь дихання хвиль грозове
Наяву мені раптом почулось:
Мій віслюк мене жалібно зве.

Крик, неначе віщуючи лихо,
Краяв душу, як стогін, мені.
Я вікно зачинив тоді стиха –
Зоставайся в казковому сні...

Та, коли я спускався з горожі, –
Потривожив суцвіття ясне,
І, мов руки, колючі ті рожі
Не пускали, хапали мене.

7


Путь, де знав я заглибнику кожну, –
Кам’яниста, і довга, й тяжка.
Я ступаю на берег порожній,
Де колись я лишив віслюка.

Може, я заблукав у тумані?
Може, хтось напускає ману?
Ні, кущі ті давно мені знані,
Пам’ятаю цю скелю сумну...

Де ж мій дім? – Послизнувшись на ріні,
Я спіткнувся об кинутий лом.
Він, іржавий, лежав під камінням,
Затягло його мокрим піском...

Розмахнувшися рухом знайомим
(Та невже це ще й досі – вві сні?..),
Вдарив я заіржавленим ломом
У розтрісканий камінь на дні...

Раптом звідти, де спрути сіріли
І в щілині схитнулися враз,
Краб угору подерся щосили,
Став шукати до берега лаз.

Я посунувся – він же підвівся,
Клешні грізно розкрив і підняв,
Але тут з іншим крабом зустрівся,
З ним побився – і слід їх пропав.

А по стежці, утоптаній мною,
Де хатина раніше була,
Вже новий робітник до прибою
Брів, чужого ведучи осла.
Віктор Коптілов?