1Я ламаю каміння гаряче В час морського відпливу на дні, І осел мій таскає терпляче У корзинах шматки кам’яні. Добредем з вантажем до дороги – Скинем в купу. Діставшись мети, Знов до моря біжать наші ноги, І осел починає ревти. Трубний голос, – веселий, відрадний, – Бо йдемо без поклажі назад. А край нашого шляху – принадний І тінистий розкинувся сад. Понад муром в розніженій ліні Розпустили троянди квітки. Не змовкають пісні солов’їні, Щось шепочуть прозорі струмки. Крик осла кожен раз віддаєтьс У саду, у його гущині. А за муром хтось тихо сміється І співає веселі пісні. І вслухаючись в спів безтурботний, Я свого підганяю осла. А на берег скелястий, спекотний Опускається синя імла. 2Ось і день догоряє погідний, Літня ніч забарилась прийти; І осел мій дивується, бідний: «Чом, господаре, журишся ти?» Чи і справді є привід журиться? Чи замріявся в сутінках я? Тільки все невідступніше сниться Інша доля – моя, не моя... І чого в цьому бідному домі Я, невдаха знедолений, жду, Пригадавши пісні невідомі, В солов’їному чуті саду? Не долинуть життєві проклятт Через стіни високі у сад. І біліє у сутінках плаття За узорчастим плетивом грат. І щодня, коли вечір туманить Небосхил, я стою край воріт. А вона мене здалеку манить У незнаний, небачений світ. У закличному співу видіння Щось, забуте душею, ловлю. І любить починаю томління, Неприступність горожі люблю. 3Відпочити ослу не зашкодить, Лом без діла лежить на землі, А хазяїн закоханий бродить У нічній, у гарячій імлі. І знайома, пуста, кам’яниста, Та сьогодні – незвідана путь Знов приводить туди, де тіниста Огорожа і квіти цвітуть. І томління душі відновились, І проснулась потреба краси, І колючі троянди схилились, Обважнівши від крапель роси. Як мені подолати заваду – Неприступну стіну кам’яну? У пітьму солов’їного саду Чи колись я таки зазирну? Чи годиться з’являтись незваним, Як постукаю я і ввійду? Серце знає, що гостем бажаним В солов’їному буду саду... 4Правду серце моє говорило: Не страшною була та стіна. Я не стукав – сама відчинила Непомічену хвіртку вона. Вздовж дороги до дому дзвеніли Прохолодні, стрімкі ручаї, І піснями мене оглушили, Полонили мене солов’ї. Дивний край невідомого щаст Взяв мене у обійми за мить, І дзвеніли у неї зап’ястя, Як не міг я собі уявить. І сп’янівши вином золотистим, Я забув про щоденні діла, Про ходіння шляхом кам’янистим, Про свого бідолаху-осла. 5Хай укрили від людського горя Огорожа й ворота міцні, – Пересилити рокоту моря Не змогли солов’їні пісні! І вплітаючись в співи, тривога Шум прибою мені донесла... Враз – видіння: знайома дорога І притомлені кроки осла... І у млі запашній і жагучій, Пригортаючись в тиші нічній, Все питає вона нерішуче: «Що з тобою, невінчаний мій?» Та дивлюсь я в пітьму сиротливо, І блаженство мене полиша: Неминучого шуму припливу Вже не може не чути душа. 6Я прийшов остаточно до тями, Як замовкли в саду солов’ї. Спить вона, і блукає вустами Чарівлива усмішка її. І світанок свої арабески На стіні протилежній створив... І, почувши розмірені сплески, Я збагнув, що надходить приплив. Я вікно відчинив над собою, І, здалося, долинув і зник За далеким гарчанням прибою Сумовитий і жалібний крик. Крик осла пролунав на світанку Десь за садом, за безліччю крон. І запнув я тихенько фіранку, Щоб тривав зачарований сон. Вийшов з дому, відчувши досаду, Що мовчали уже солов’ї. Лиш троянди, мов руки із саду, Учепились за плечі мої. 7Путь знайома по гальці дорожній Знов до моря мене привела. Я вступаю на берег порожній, Де лишив я свій дім і осла. Може, я заблукав у тумані Чи спросоння забрів не туди? Пам’ятаю ці скелі багряні, Ці кущі оддалік від води... Де ж мій дім? – І зненацька ступнею Спотикаюсь об кинутий лом, Почорнілий, укритий іржею, Весь замулений мокрим піском... І розмашисто, рухом знайомим (Чи, можливо, усе це вві сні?), Вдарив я заіржавленим ломом По камінню на сірому дні... Та в щілині, де плавали спрути, Ні один не злякався хоча б. Лиш мальків я зумів сполохнути, Та по каменю видерся краб. Вайлувато на ніжках підвівся Із морською травою в клешні. Та невдовзі він з іншим зустрівся, Посварились і зникли на дні. І дивлюсь: по стежині відомій, Де халупа колишня була, Йде із кайлом юнак незнайомий, Поганяє чужого осла.
|