|
Поховають, зариють глибоко, Та й могилка в траві пропаде. І почуєм: далеко, високо На землі десь там дощик іде. І нічого ми вже не спитаєм, Пробудившись з ледачого сну. Якщо тихо – це осінь – ми знаєм, А бурхливо – пішло на весну. Не ввірвуться в дрімотливі звуки Ані сміх, ні ридання луна, І від муки любові й розлуки Слава богу, рятує труна. Тут усе супокоєм укрите, І лиш тут ми збагнем до пуття, Що ж то люди назвали вгорі там – Непутяще й путяще життя.
|