Поховають, зариють глибо́ко, Бідний горбик травой поросте, І почуєм: далеко, висо́ко Над землею десь дощик іде. Ні про що не спитаєм, як досі, Визирнувши з ледачого сна. Знатимемо: як тихо – там осінь, Як бурхливо – там, значить, весна. Добре, що у дрімотні ті звуки Не втручаються давні діла, Що від муки кохання й розлуки Дошка вже гробова упасла. Затишно там, не спішно, не страшно; Мабуть, там зрозуміємо ми, Що під путнім життям й легковажним Розуміли великі уми.
|