Поховають, зариють глибо́ко,
Бідний горбик травой поросте,
І почуєм: далеко, висо́ко
Над землею десь дощик іде.

Ні про що не спитаєм, як досі,
Визирнувши з ледачого сна.
Знатимемо: як тихо – там осінь,
Як бурхливо – там, значить, весна.

Добре, що у дрімотні ті звуки
Не втручаються давні діла,
Що від муки кохання й розлуки
Дошка вже гробова упасла.

Затишно там, не спішно, не страшно;
Мабуть, там зрозуміємо ми,
Що під путнім життям й легковажним
Розуміли великі уми.
Петро Голубков2012