|
Русе! Нам – разом, чи нарізно маятись? Цар, та Сибір, та Єрмак, та тюрма... Може, вже час – розлучитись, розкаятись? Нащо мені твоя вічна пітьма? Вірою в Бога – себе чи бентежила? Що́ у піснях нескінчених твоїх? Чудь начудила та меря змережала – гатей, доріг та споруд верстових... Свячення хоч прийняла ти без вередів, до царгородських святинь не дійшла. В степ соколів ти пускала та лебедів – кинулась чорна зі степу імла... З Білого моря – до самого Чорного, чорною ніччю й на білому дні – мариться привид обличчя потворного, й очі татарські горять, як вогні... Дим кожну ніч від відьомського варива в полі над табором диким твоїм... Що ж маячиш ти, як видиво, марево? Духом нескореним граєш моїм?
|