Коли ви стоїте на моєму шляху,
Така жвава, така гарна,
Але й така засмучена,
Говорите весь час про сумне,
Думаєте про смерть,
Нікого не кохаєте
І зневажаєте свою красу –
То що ж? Хіба вам завдам я болю?

О ні! Я ж не гвалтівник,
Не обманюю, не пишаюся,
Хоча знаю багато,
Надто багато думаю з дитинства
І надто зайнятий собою.
Адже я – вигадник,
Який називає все на ймення,
Забирає пахощі в живої квітки.

Скільки не говоріть про сумне,
Скільки не розмірковуйте про кінці та початки,
Все ж таки я смію думати,
Що вам лише п’ятнадцять літ.
І тому я хотів би,
Щоб ви закохались у просту людину,
Що любить землю й небо
Більше, ніж римовані й неримовані
Розмови про землю та небо.

Далебі, я радітиму за вас,
Бо тільки закоханий
Має право людиною зватися.
Віктор Коптілов?