Із циклу «Вільні думки»Я не люблю пустого словника Любовних фраз і висловів нікчемних: «Ти мій», «Твоя», «Люблю», «Навіки твій» Я рабства не люблю. Красивій жінці Я в очі вільним поглядом дивлюсь І мовлю: «Ніч сьогодні. Але завтра – Новий і осіянний день. Прийди. Святкова пристрасте, бери мене. А завтра відійду я – й заспіваю». Моя душа проста. Солоний вітер І смолянистий запах сосон Її плекав. І в ній – все ті ж прикмети, Що й на моїм обвітренім обличчі. І я прекрасний – вбогою красою Брижистих дюн і північних морів. Так думав я, блукавши по кордону Фінляндії, вникавши в темну мову Неголених, зеленооких фіннів. Стояла тиша. І коло платформи Готовий поїзд пару розпускав. І митниці російської сторожа Відпочивала сонно на піщанім Обриві, де кінчалось полотно. Там відкривалася нова країна – В чужий, незнаний край дивився сумно Російський безпритульний храм. Так думав я. Втім надійшла вона. Спинилася на схилі. її очі Були руді від сонця і піску. І коси, смолянисті, наче сосни, У зблисках синіх падали на плечі. Прийшла. Схрестила свій звірячий зір З моїм звірячим зором. Засміялась Високим сміхом. Кинула у мене Пучок трави і пригорщ золоту Піску. Підскочила зненацька, Стрибаючи, помчала попід схил... Я гнав її далеко. Я подряпав Лице об хвою, покривавив руки, Порвав одежу. Я кричав і гнав Її, як звіра, знов кричав і гнав – Жагучий голос був, як звуки рогу. Вона ж летіла й залишала слід В брижистих дюнах, і пропала в соснах, Як заплела їх синява нічна. І я лежу, задиханий од бігу, Один, в піску. В палаючих очах Біжить іще вона – і вся сміється: Сміються коси, і сміються ноги, Сміється плаття, що від бігу здулось... Лежу і думаю: «Сьогодні ніч І завтра ніч. Я не піду звідсіль, допоки Її не зацькую, неначе звіра. І голосом гучним, як звуком рога, Їй шлях не перетну. І не скажу: «Моя! Моя!» – І хай вона відкликне. «Твоя! Твоя!»
|