Із циклу «Вільні думки»

Я не люблю пустого словника
Любовних фраз і висловів нікчемних:
«Ти мій», «Твоя», «Люблю», «Навіки твій»
Я рабства не люблю. Красивій жінці
Я в очі вільним поглядом дивлюсь
І мовлю: «Ніч сьогодні. Але завтра –
Новий і осіянний день. Прийди.
Святкова пристрасте, бери мене.
А завтра відійду я – й заспіваю».

Моя душа проста. Солоний вітер
І смолянистий запах сосон
Її плекав. І в ній – все ті ж прикмети,
Що й на моїм обвітренім обличчі.
І я прекрасний – вбогою красою
Брижистих дюн і північних морів.

Так думав я, блукавши по кордону
Фінляндії, вникавши в темну мову
Неголених, зеленооких фіннів.
Стояла тиша. І коло платформи
Готовий поїзд пару розпускав.
І митниці російської сторожа
Відпочивала сонно на піщанім
Обриві, де кінчалось полотно.
Там відкривалася нова країна –
В чужий, незнаний край дивився сумно
Російський безпритульний храм.

Так думав я. Втім надійшла вона.
Спинилася на схилі. її очі
Були руді від сонця і піску.
І коси, смолянисті, наче сосни,
У зблисках синіх падали на плечі.
Прийшла. Схрестила свій звірячий зір
З моїм звірячим зором. Засміялась
Високим сміхом. Кинула у мене
Пучок трави і пригорщ золоту
Піску. Підскочила зненацька,
Стрибаючи, помчала попід схил...

Я гнав її далеко. Я подряпав
Лице об хвою, покривавив руки,
Порвав одежу. Я кричав і гнав
Її, як звіра, знов кричав і гнав –
Жагучий голос був, як звуки рогу.
Вона ж летіла й залишала слід
В брижистих дюнах, і пропала в соснах,
Як заплела їх синява нічна.

І я лежу, задиханий од бігу,
Один, в піску. В палаючих очах
Біжить іще вона – і вся сміється:
Сміються коси, і сміються ноги,
Сміється плаття, що від бігу здулось...
Лежу і думаю: «Сьогодні ніч
І завтра ніч. Я не піду звідсіль, допоки
Її не зацькую, неначе звіра.
І голосом гучним, як звуком рога,
Їй шлях не перетну. І не скажу:
«Моя! Моя!» – І хай вона відкликне.
«Твоя! Твоя!»
Дмитро Павличко?