Із циклу «Вільні думки»Не можу я терпіти словника Любовних слів і виразів порожніх: «Ти мій», «Твоя», «Люблю», «Навіки твій». Я рабства не люблю. Беззастережно Красивій жінці в очі я дивлюсь І говорю: «Сьогодні ніч. Та завтра – Новий, прекрасний день. Я жду. Прийди. Бери мене, о пристрасте врочиста. А завтра я піду, щоб заспівать». Моя душа проста. Солоний вітер Морів і дух смолистої сосни Її живив. І в ній – ті ж самі знаки, Що й на моїх обвітрених щоках. І я прекрасний – бідною красою Піщаних дюн і крижаних морів. Так думав я, блукаючи кордоном Фінляндії, вслухаючись в говірку Небритих і зеленооких фінів. Стояла сонна тиша. Край платформи Готовий поїзд підіймав пари. І варта із російської таможні Ліниво спочивала на пісочку Обрива, де кінчалось полотно. Нова країна звідти відкривалась – І храм російський, бідний, безпритульний, Мов зазирав печально за кордон. Так думав я. І ось вона прийшла І стала на укосі. В неї очі Були руді від сонця і піску. І падало волосся їй на плечі, Пахуче і смолисте, наче сосни. Прийшла. Схрестила свій звірячий погляд З моїм, також звірячим. Засміялась Високим сміхом. Кинула згори У мене жмут зів’ялої трави І пригорщу піску. Зірвалась з місця І вистрибом помчала під укіс... Я гнав її далеко. Обідрав Обличчя й руки об соснову хвою І одяг свій порвав. Кричав і гнав Її, як звіра, знов кричав і гнав, І голос був, неначе звуки рога. Вона ж лишала легконогий слід В піщаних дюнах, і пропала в соснах, Коли над ними засиніла ніч. І я лежу, захекавшись від бігу, Один, в піску. В палаючих очах Іще біжить вона – і вся регоче: Регочуть патли і регочуть ноги, Регоче сукня, що від бігу здулась... Лежу і думаю: «Сьогодні ніч І завтра ніч. Я звідси ані кроку, Аж доки я її не зажену До повного знесилення, як звіра, І не зловлю її. І не скажу: «Моя! Моя!» – І хай вона простогне: «Твоя! Твоя!»
|