Із циклу «Вільні думки»

Не можу я терпіти словника
Любовних слів і виразів порожніх:
«Ти мій», «Твоя», «Люблю», «Навіки твій».
Я рабства не люблю. Беззастережно
Красивій жінці в очі я дивлюсь
І говорю: «Сьогодні ніч. Та завтра –
Новий, прекрасний день. Я жду. Прийди.
Бери мене, о пристрасте врочиста.
А завтра я піду, щоб заспівать».

Моя душа проста. Солоний вітер
Морів і дух смолистої сосни
Її живив. І в ній – ті ж самі знаки,
Що й на моїх обвітрених щоках.
І я прекрасний – бідною красою
Піщаних дюн і крижаних морів.

Так думав я, блукаючи кордоном
Фінляндії, вслухаючись в говірку
Небритих і зеленооких фінів.
Стояла сонна тиша. Край платформи
Готовий поїзд підіймав пари.
І варта із російської таможні
Ліниво спочивала на пісочку
Обрива, де кінчалось полотно.
Нова країна звідти відкривалась –
І храм російський, бідний, безпритульний,
Мов зазирав печально за кордон.

Так думав я. І ось вона прийшла
І стала на укосі. В неї очі
Були руді від сонця і піску.
І падало волосся їй на плечі,
Пахуче і смолисте, наче сосни.
Прийшла. Схрестила свій звірячий погляд
З моїм, також звірячим. Засміялась
Високим сміхом. Кинула згори
У мене жмут зів’ялої трави
І пригорщу піску. Зірвалась з місця
І вистрибом помчала під укіс...

Я гнав її далеко. Обідрав
Обличчя й руки об соснову хвою
І одяг свій порвав. Кричав і гнав
Її, як звіра, знов кричав і гнав,
І голос був, неначе звуки рога.
Вона ж лишала легконогий слід
В піщаних дюнах, і пропала в соснах,
Коли над ними засиніла ніч.

І я лежу, захекавшись від бігу,
Один, в піску. В палаючих очах
Іще біжить вона – і вся регоче:
Регочуть патли і регочуть ноги,
Регоче сукня, що від бігу здулась...
Лежу і думаю: «Сьогодні ніч
І завтра ніч. Я звідси ані кроку,
Аж доки я її не зажену
До повного знесилення, як звіра,
І не зловлю її. І не скажу:
«Моя! Моя!» – І хай вона простогне:
«Твоя! Твоя!»
Олександр Грязнов?