|
Все на жарти звела, щебетала, А збагнула – і ну дорікать, Головою невтішно хитала, Стала хусткою сльози втирать. Все забула на мить, реготала, Осліпивши світ білий довкіл, Нагадала усе – заридала, Десять шпильок зронила на стіл. Помарніла, пішла, озирнулась. Знов вернулась, чекала була, Проклинала, тоді повернулась І, напевно, навіки пішла... Що ж, пора мені братись за діло Давня доля чекає моя. Та невже і життя відшуміло, Відшуміло, як сукня твоя?
|