|
У вечори над ресторанами Повітря дике і глухе, І править окриками п’яними Маріння тлінне весняне. Десь там, у куряві провулочній, Попри нудот заміських дач, Золотиться ледь крендель в булочній, Й розноситься дитячий плач. І кожний вечір, за шлагбаумами, Заломлюючи котелки, Серед канав гуляють з дамами Чепуруни й плетуть байки. З озер – скрип весловий озвучений, Й жіночий роздається виск, А в небі до всього приучений, Безтямно викривиться диск. І кожний вечір друг одвічний мій У мене в склянці бути змушений, Вологою терпкою вінчаний, Як я, приборканий й оглушений. А поруч, за сусіднім столиком, Лакеї сонні в ряд стирчать, І п’яниці з очами кроликів «In vino veritas!» кричать. І кожний вечір, в час назначений, (Чи тільки сниться це мені?), Дівочий стан, в шовки охоплений, Пливе в туманному вікні. Повільно перейде між п’яними, Все без супутників, одна, Духами дихає й туманами, Вона сідає край вікна. І віють древніми повір’ями Її тонкі тугі шовки, Й капелюшок з жалобним пір’ячком, І кільця з вузької руки. У дивну близькість я закований, Дивлюсь за темну ту вуаль, І бачу берег зачарований, І зачаровану більш даль. З глухими таїнами злучений, Чужого сонця страж давно, Душі моєї в згинах змушений І я впиватися вином. І пір’я страуса – похилені – В моєму мозкові пливуть, Й бездонні очі, ті, підсинені, На дальнім березі цвітуть. І скарб в моїй душі знаходиться, І ключ довірили мені! І справді, п’яне ти чудовисько! Я знаю: істина в вині.
|